Онейроїд - сновидне затьмарення свідомості з напливом мимоволі виникаючих фантастичних уявлень, мрій

«Україна in rock»: горизонти й барви незалежної музики

22.10.2014, мистецька аґенція Арт-Вертеп

Критик Олександр Євтушенко – про національні особливості вітчизняного року, систему БГРП, нові обличчя на сцені, ефірні квоти й користь творчої самостійності

Для того, щоб повніше та глибше зрозуміти, в чому полягає феномен сучасного українського року, потрібно не лише прослухати десятки альбомів та відвідати серію концертів, але й перечитати адекватну музичну критику, що в популярній формі описує й аналізує це непересічне мистецьке явище. Хоча таке завдання, слід визнати, не з простих, адже на вітчизняному медійному та книжковому ринках подібної продукції нині майже немає – хіба що за поодинокими винятками, до яких, поза сумнівом, належать публікації відомого оглядача Олександра Євтушенка. Упродовж 1990-их – 2000-их рр. він видав низку книжок – «Зірки Червоної Рути» (1994), «100 альбомів з України. Вибрана дискографія» (2002), «Легенди химерного краю. Українська рок-антологія» (2004), «Обличчя музики. Творчі портрети українських зірок» (2006), «Кому вниз: Музика Високого Духу» (2008), в котрих докладно і загалом переконливо простежив основні тенденції розвитку української рок-музики. У своїй найновішій збірці критичних есеїв «Україна in rock» (2011), не позбавленій деяких фактичних і мовних недоліків, енциклопедист Євтушенко продовжує розвивати рок-н-рольну тематику, зосереджуючи увагу не так на конкретних постатях чи фестивалях, як на стилістичній палітрі, мабуть, найбільш волелюбного музичного жанру та парадоксах його існування.

Антипод попси

Пане Олександре, що спонукало Вас до написання чергової книжки, присвяченої рок-музиці?

– Нове видання фактично продовжує стилістичну лінію «Легенд химерного краю» і «Облич музики», тому що ця книга – також своєрідна мозаїка, яка складається з біографічних нарисів різних українських груп без розподілу на жанри та манери. Але на відміну від попередніх книжок, «Україна in rock» відрізняється тим, що я вперше спробував представити українську музику не на рівні біографії конкретних команд, а на рівні портретів стилів. Тобто її головне завдання – представити розмаїття рок-музики: поп-рок-мейнстрім, рок-альтернатива, метал, панк-рок, фольк-рок, етно-ф'южн, електронний «неформат», експериментальна сцена, співана поезія, готика й хіп-хоп, або украхоп, як придумав його назвати гурт «ТНМК». Я змалював практично всі основні напрямки, які існують на сучасній українській сцені.

Далі йдуть такі додатки, як «Шоу-біз початку тисячоліття: події, розчарування, прориви», «Легендарні альбоми. 25 дисків, які змінили обличчя української рок-музики», «Музика Майдану» (на мою думку, це окремий музично-політичний феномен) та їдкий памфлет «Система БГРП» –це єдиний розділ, присвячений не рок-музиці, а її антиподу, тобто попсі. Що таке БГРП? Це барбізація, гламуризація, русифікація і порнографізація. (Також до книжки «Україна in rock» увійшли нариси про фестиваль «Червона Рута», рок-Шевченкіану, лідера «Братів Гадюкіних» Сергія «Кузю» Кузьмінського, Володимира Івасюка, програмну політику FM-станцій і культурну еміграцію. – Авт.).

Наскільки динамічно змінився сучасний рок в порівнянні з тим, що Ви писали про нього в попередніх книгах?

– Його обличчя змінилося досить сильно, тому що музика твориться молодими, які ніколи не стоять на місці та відкривають нові горизонти й барви. Це абсолютно природно, що рок-музика розвивається, з'являється дуже багато нових імен, трендів і напрямків. Охопити все це в динаміці дуже не просто, треба потрапляти в біоритми того, що відбувається навколо. І для мене це було досить специфічне завдання – встигати за часом, щоб адекватно відповідати на його вимоги.

Народна музика сучасності

Чи є в українському році характерна риса, котра вирізняє її з-поміж інших світових культур, окрім, звісно, мови? Що створює, як Ви кажете, «рок української вдачі»?

– «Фішка» вітчизняного року – це набір виняткових, самобутніх українських музично-поетичних архетипів. Я завжди замислювався над тим, що коли слухаєш українську рок-музику, то ти моментально розумієш, що це – наше, хоча ритми, мелодії та гармонії там нібито західні. Але сприймаючи це в сукупності, усвідомлюєш, що така музика – породження українського етногенезу й українського світовідчуття. Ідеться про феномен національної музики як такої, він присутній у будь-якій рок-культурі світу – чи то американській, чи то китайській, чи то бельгійській. Ми повинні розуміти, що конкретно відрізняє російську й українську рок-музику. Російська народна культура у сто разів бідніша за український фольклор. Частівки, ще щось – і до побачення, ніяких джерел для натхнення там не знайдеш, на відміну від української народної творчості, яка є надзвичайно багатющою (вчені говорять про півтори чи дві тисячі занотованих пісень, а це щось значить). І саме наш рок є питомо народним – на рівні фраз, ментальності й мелодики. Це бездонна криниця.

Імена й пісні класиків року – гуртів «ВВ», «Брати Гадюкіни», «Плач Єремії», «Мертвий півень», «Океан Ельзи», «Мандри» – відомі практично всім, навіть тим, хто не цікавиться їхньою творчістю. А хто з нового покоління міг би претендувати на звання майбутньої рок-зірки?

– На превеликий жаль, дуже мало команд претендують на такий статус. Це пов'язано з тим, що покоління, котре відгукнулося на феномен рок-культури, народилося наприкінці 1950-их – на початку 1960-их рр. Нинішнє покоління відпочиває від року та надає пріоритет іншим напрямкам, наприклад, трип-хопу. Хороші перспективи мають «Антитіла» та «Квадраджессіма», хоча це не дуже молода група, вона тяжіє ближче до витоків.

Серед багатьох українських команд Ви також згадуєте полтавські гурти – «Онейроїд», «Арахнофобія» і «Транс-формер». Чим вони відрізняються з-поміж інших і чи можна взагалі говорити про специфічні ознаки полтавського року?

– Справді, в Полтаві є свої регіональні особливості рок-культури. Погодьмося, що «Мазепа-фест» певним чином створив у місті музичну погоду, правда? І тому в контексті фестивалю згадані команди, а також частково «Майор Пронін», розвивалися, покращували свій звук, ставали більш упізнаваними та яскравими. Думаю, є ще багато полтавських гуртів, які вийдуть на високі рубежі. Характерною особливостю місцевих колективів є мелодизм, тому що Полтава – це середньоукраїнський край, джерело української мови й літературної класики. Музика виражає найбільш питомі риси Полтавщини як такої, тобто це мелодизм, українськість, ліризм, а у випадку з «Онейроїдом» – ще й концептуалізм. Є ще одна дуже виразна полтавська група «Оторвальд», яка робить успіхи та пробивається на зовнішні рубежі.

Фестивальна стагнація

В одному з розділів книжки «Україна inrock» Ви пишете, що «українська музика й досі залишається Попелюшкою ефірів», тобто її там майже немає. Чим, на Ваш погляд, зумовлена ця ситуація і чи є шанси змінити її в кращий бік?

– Зміни на краще можливі лише зі зміною політичної атмосфери в країні, бо, на жаль, нинішня влада не є українською (це можна тричі підкреслити) і вона жодним чином не сприяє розвитку української культури.

Як вплине на розвиток вітчизняної музики зменшення ефірних квот на творчу продукцію національного виробництва – негативно чи позитивно, адже це начебто підвищить її конкурентоспроможність?

– Парадокс полягає в тому, що скасування квот аж ніяк не вплине на ситуацію, адже українські музиканти настільки пристосувалися до нелюдських умов існування, що їм «по барабану», чи будуть вони звучати в ефірах, чи ні. Вони вже так чи інакше мають свій «електорат», свою аудиторію. З одного боку, на жаль, а з іншого – на щастя, вітчизняні музиканти – «Тартак» або «С.К.А.Й.» – настільки самостійні, що сподіваються тільки на самих себе, а не на закони чи поправки до них. Це абсолютно самодостатні художні явища, що насправді є добре.

Якими ви бачите перспективи розвитку фестивального руху в Україні, оскільки нині після нечуваного й небаченого буму різних мистецьких акцій кінця 2000-их рр. настало певне затишшя?

– Я б назвав цю ситуацію все-таки не кризою, а стагнацією. Фестивалі потроху вичерпують самі себе. Причини цього – абсолютно різноманітні, проте назагал це комерціалізація стосунків у суспільстві, коли важливим є прибуток із концерту, а не якийсь резонанс від нього. Сподіваюся, це закінчиться зі зміною негативної політичної ситуації в країні. Коли зміниться президент і уряд, буде краще в будь-якому разі, незалежно від прізвищ персоналій.

Що вам дає підстави оптимістично дивитися на майбутнє української музики взагалі й року зокрема в ситуації, котра, м'яко кажучи, не сприяє цьому настрою?

– Знання української історії. У нас були набагато жахливіші часи – і Україна, й особливо українська культура, вистояла. Насправді її роблять герої, люди міцної волі й залізного характеру. На це я сподіваюся і це те, що додає мені оптимізму.

Сергій Шебеліст, Полтава, спеціально для «Арт-Вертепу»